|
|
|
|||
|
|
|
|
|
|
|
|
||||
 |
 |
 |
 |
 |
 | ||||
 | ||||
ІКОНОПИС РОМАНА СЕЛІВАЧОВА Олесь Клименко, мистецтвознавецьСклалося так, що історія українського мистецтва має дві знакові епохи: Київська Русь і бароко. Тому відродження іконопису йде нині двома магістральними шляхами: наслідування іконопису середньовіччя та орієнтація на пізніші зразки, передусім XVII– XVIII століття. На відміну від російських іконописців, для яких еталоном є мистецтво доби Андрія Рубльова, українські художники більш вільні у своїх стилістичних уподобаннях. Ця свобода, на перший погляд позитивна і творча, насправді – трагічна для нового українського іконопису, несе загрозу духовного релятивізму, втрати митцями світоглядної цілісності й веде до еклектики. Не секрет, що значна кількість сучасних іконописців регулярно змінюють свої стилістичні уподобання, орієнтуються то на ХІ століття, то на XVIII, або ж на кінець ХІХ. Такий міжкультурний "номадизм" є цілком нормальним явищем для нецерковного живопису, однак іконописцю загрожує втратою власної особистості.
Єдиний вихід із еклектики – синтез. Однак для Православного церковного мистецтва спроби синтезувати свої принципи зі світськими віяннями Заходу майже завжди виявлялися “Вавілонським полоном” у тому розумінні, що Константинополь, іменуючи себе Новим Римом, захоплюється (в обох смислах слова) вітхим Римом, непомітно розчиняється в давньоримській язичницько-латинській традиції. Про подібну псевдоморфозу блискуче писав свого часу о. Георгій Флоровський, до речі, на прикладі саме українського бароко. Проте без європейського мистецького досвіду сучасний іконописець, на жаль, обійтися не може. Відмова від нього веде до своєрідного старообрядства, до мертвенного законницького закостеніння, по суті, до смерті іконопису – завжди живого і творчого. Вихід із подібного глухого кута вбачається нам у осмисленні досвіду святих отців золотої доби візантійського богослів’я, передусім великих кападокійців. Маючи неабияку філософську культуру, вони змогли поставити її на службу Церкві. Так само і сучасний ізограф повинен мати глибоку живописну культуру, вільно орієнтуватись у досягненнях світового мистецтва. Однак, на відміну від отців, які заново творили богословську мову на основі вітхозавітної традиції й апарату античної філософії, у іконописців ця мова вже є, освячена віками, залишається творчо плекати її, оберігати від профанації.
Саме тому проблема осягнення усіх тонкощів і нюансів колориту, композиції, ритму тощо є надзвичайно важливим для сучасного іконописця. Таким чином, має відбуватися не синтез двох мов, а розкриття усієї повноти єдиної можливої для Церкви мови в контексті світового мистецтва. На нашу думку, одним із таких художників, чия висока живописна культура, знання історії мистецтва поєднуються з глибокою вкоріненістю в православній традиції, є Роман Селівачов. Навчаючись на відділенні реставрації київської Академії мистецтв (1994–2000), Роман прискіпливо вивчав секрети майстрів різних епох – від творців фаюмського портрету до провідних сучасних художників, в аспірантурі займався проблемою національної своєрідності українського монументального іконопису. Однак теоретик і реставратор не вбили в ньому художника: регулярна виставкова діяльність, робота над оздобленням храмів стінописом, іконостасами, останні серед яких собор Святотроїцького Іонинського монастиря, трапезна Китаївської Пустині – яскраво свідчать про це. Працюючи як монументаліст, Роман зарекомендував себе не просто талановитим художником, але й непоганим організатором-керівником артілі іконописців. У cвоїх іконах Роман уникає будь-якого натуралізму та сентименталізму, вдало відчуває парадоксальність містичної перспективи, в якій Страсна П'ятниця і Пасха до кінця неподільні. Зокрема образи преподобного Онуфрія, Герасима, пророка Іллі показують не тільки подвижницький аскетизм, але й ту радість, що око не бачило і вухо не чуло. Роботи останніх років демонструють, що його творчість, залишаючись у руслі церковної традиції, водночас є сучасною, подібно до діяльності найавторитетніших православних ізографів сьогодення: архімандрита Софронія (Сахарова), інока Георгія (Круга), монахині Іуліанії (Соколової), архімандрита Зенона (Теодора). Для всіх них іконопис є не самоціллю, а передусім засобом духовного зростання на шляху до обожнення.
Роман Селівачов Освіта: 1994 закінчив Державну художню середню школу ім.Т.Шевченка, Виставки, творчі проекти: 2006 – Персональна виставка „образо-творчість і традиція. Іконопис Романа Селівачова” Український центр народної культури "Музей Івана Гончара"
|
||||||||||||
|
|
|
